Друк

СЕЛО

Перші згадки про с. Іванівці датуються 1659 роком. Найбільш древньою є західна частина Іванівців, яка називалася Гупало і налічувала всього 7 садиб. Ці садиби тягнулися вздовж річки. Борсуче і Горянщина були ще хуторами, тому залишилася поговірка серед селян і понині. Коли питають селянина: „Куди йдеш?” – він відповідає: „В село”.

Селянам жилося важко. З одного боку вони повинні були працювати в маєтку поміщика, з іншого боку – терпіти непосильні утиски з боку турецьких загарбників. Вже з 1817 р. в селі Янівці налічувалося 180 жителів, а в 1899 році – 400 селянських дворів. На той час більшість селянських господарств були безземельними і малоземельними.

Великою подією в селі стало будівництво паном гуральні (спиртзаводу) у 1860 році біля Панського ставу. На гуральні в різний час працювало близько 100 чоловік. Інженерами були євреї. Місце для будівництва було вибрано вдало. Робітники вручну насипали високу греблю, яка перекривала Панський став. Збоку був відстійник, туди стікала тепла вода і очищувалася. Вода з ставу на ґуральню йшла самотьоком, її використовували для технічних потреб (мили буряк, картоплю). Крім того, для виробництва спирту використовували зернові культури: пшеницю, ячмінь, кукурудзу. Спирт виробляли рафінований. Очищення спирту відбувалося таким чином: сирець зливали у великі чани, насипали білої глини і з допомогою лопатей змішували. Глина осідала і спирт поступово очищався. Завод вважався панським, але ним керувала інвестиційна комісія, в яку входило 6 євреїв. Якість спирту, особливо з кукурудзяного крохмалю була дуже високою і проблем з реалізацією продукції не виникало. Важка доля судилася гуральні. У 1943 році завод було підірвано. Спирт змішався з водою річечки Поливаного Яру і прямував до Дністра. Деякі завбачливі іванівчани набирали цю суміш і несли додому, та й користувались нею довгі часи.

У 1880 році по селянських наділах була прокладена залізниця. В народі вона дістала назву „чавунки”. Будували чавунку вручну „лапацони” – так називали китайців. За ділянки, через які проходила залізниця, селянам платили великі гроші. Так, Остап Дзик отримав карбованцями стільки грошей, що йому вистачило на будівництво хати і водяного млина. Будівництво залізниці для села Янауци мало велике значення: встановився зв’язок з Придністров’ям.

На початку ХХ століття більшість сільських багатіїв і поміщики засновують підприємства по переробці сільськогосподарської продукції (борошномельне виробництво), які стали ще одним важелем розвитку села.

У жовтні 1917 року селяни розділили майно поміщика Казиміра, забрали зерно, почали рубати поміщицький ліс, який налічував 762 десятин. З 1918 по 1940 рр. в село Янауци прийшли до влади війська королівської Румунії. З їх приходом в село повернувся поміщик Казимір, який за допомогою властей відібрав у селян землю і розправився з активними учасниками революційних подій. До 1941 року в с. Янауци були міцні куркульські господарства, але бідних господарств було ще більше. Бідним вважався селянин, який мав до 3 га малородючої землі. Не маючи тяглової сили для обробітку землі, селяни швидко втрачали дані наділи на користь сільських багатіїв. Часто, щоб зберегти своє господарство, селяни спрягалися (два бідняки спрягали свої коні для обробітку землі). Для підтримання господарства, тяглової сили, в селі розвивалися різні ремесла.

Після Другої Світової, яку саме село (але не його мешканці) пережило без кривавих боїв ворогуючих сторін, голоду післявоєнних літ життя активізувалося: розвивалась інфраструктура села, створювались нові підприємства, які давали можливість працювати, заробляти, жити. І відповідно зростала чисельність мешканців села. У 60-70-х роках активно перебудовувався центр села. Виростає будинок культури, центральна зала якого налічує 400 посадочних місць, є бібліотека, кімната урочистих подій, дискотечна зала, сільський музей. Лікарня також переїжджає в нове приміщення, яке повністю відповідало потребам населення. Тут, окрім стаціонару на 25 ліжок є фізіотерапевтичний кабінет, стоматологічний, пологове відділення, навіть рентген кабінет. У центрі села, на місці старих крамничок і маленького сільського клубу будується двоповерховий торговий центр з рестораном "Олімпійський" і пивним баром. В основному це робилося на кошти сільськогосподарського підприємства - колгоспу "Більшовик".
Невеликий кліп про наше село можна подивитись тут.

ШКОЛА

Освіта села починалась із церковно-парафіяльної школи, що розмістилась біля церкви. Це була довга приземиста будівля з двох кімнат: в одній жив вчитель, а в другій, великій, учнів на 50, стояли три довгих столи, за якими проводились заняття для всіх вікових категорій одночасно. Дівчаток в школу зазвичай не водили, вчились тільки хлопці та і то не всі. Як не дивно, але та будівля школи, трошки перебудована (великий клас переділили навпіл стіною і добудували ще одну кімнату) успішно працювала на "ліквідацію безграмотності" до часів побудови у 1978 році нового, триповерхового, за типовим проектом приміщення школи.

Після війни, з приходом Влади Рад, діти поміщика Казиміра успішно залишили село і панська садиба стала "альма матір`ю" для сільських дітей. Приміщення поступово розбудовували з ростом кількості учнів, прекрасний парк із цікавими деревами потрошку вирубували, але територія школи завжди була зелена, затишна і важко порахувати кількість закоханих пар, що цілувались в бузкових бесідках. Всі, хто вчився в цьому приміщенні школи, на цій території, так і говорять: "Наша, стара школа".

Сьогодні школа працює і живе повноцінним життям завдяки педколективу і учням, які в ній навчаються. Не дивлячись на матеріальні труднощі в обладнанні учбових класів і навчальних кабінетів школа має високий рейтинг в районі. В основному ці питання вирішуються спонсорською допомогою підприємців і батьківського комітету. Навчання проводиться в одну зміну, за кабінетною системою, тому підготовці кабінетів приділяється особлива увага.

                                                    

Перегляди: 716